Забули пароль?
СТАН: «Головний наш ворог – це впевненість багатьох людей, що у Луганську не може бути нічого цікавого за визначенням»
Інтерв’ю з Костянтином Скоркіним і Ярославом Мінкіним, учасниками літературного угрупування СТАН, яке працює над створенням культурної карти Луганська

Як виникло літературне угрупування СТАН? Чим ви займалися раніше?


Костянтин: Ми за освітою педагоги. Навчались у Педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Цей заклад – єдине місце, де в Луганську можна отримати більш-менш прийнятну гуманітарну освіту. Оскільки решта освітніх закладів були історично зорієнтовані на потреби промислового комплексу, саме цей виш став певною точкою тяжіння для місцевої інтелігенції. Ми підтримуємо зв’язки з університетом і зараз, СТАН проводить там культурно-освітні заходи - наприклад, покази документального кіно з прав людини.


Ярослав: Але ми прийшли до діяльності в сфері культури не через освіту. Наше літературне об’єднання СТАН виросло з неофіційної луганської культури, міського андеґраунду, тому у нашій публічній риториці так часто фігурує слово «підпілля». Так, ми вважаємо себе таким собі культурним підпіллям, яке зараз «легалізувалось». Хоча певний сентимент до нашої анархічної молодості залишився.


Сьогодні СТАН проводить фестивалі мистецтва, які формують топ-події Луганська. А якими були перші акції?


Костянтин: Починали ми як досить типове для провінційного міста літературне об’єднання – збиралися щонеділі та читали одне одному вірші. Але в нас була завжди ідея виходу до загалу, позиція митця у «вежі зі слонової кістки» нас не влаштовувала. Хотілося змін у нашому доволі на той час нудному місті.


Ярослав: Це була середина 2000-х років, період бурхливих подій у суспільному житті України, ми почали робити речі, які вибивалися зі звичного шаблону. Замість квартирників  – відкриті публічні акції. Тематика віршів наблизилася до соціальної критики. Багато хто нас не зрозуміли. Старше покоління письменників з офіційних спілок зустріло нашу появу дуже вороже. Бо вони почули головний месідж – наша брутальність та епатаж – це не звичайний бунт «дітей» проти «батьків», це несприйняття усієї застарілої системи культури в місті.


А у чому полягала ваша альтернатива – якою має бути актуальна система культури у Луганську?


Ярослав: Луганську треба виходити з ізоляції. В 2007 ми привезли сюди Андруховича, Дереша и Жадана. До цього метри української літератури не приїздили до цього міста. Вважалося, що у Луганську немає їх читачів. Проте переповнена зала театру під час виступу і люди, які сиділи в проходах, довели, що це не так. Луганськ тягнеться як до культури, і до сучасної української культури зокрема.     


Костянтин: Юрій Покальчук допоміг нам зробити перші кроки у тому, аби пробити стіну байдужості та відчуження, які, на жаль, існували в колах української сучасної літератури по відношенню до Луганська.


Чому це відчуження виникло?


Костянтин: Перш за все, через російськомовність міста. Донбас – це порубіжжя, фронтір цивілізацій. Тут історично стикалися та перемішувались різні народи і культури, а російська мова була дійсно мовою «міжнаціонального спілкування». Але ця мова насичувалась впливом інших мов, насамперед української. Є мовна реальність – Луганськ – російськомовне місто, й навряд чи, при наймудрішій чи навпаки найбрутальнішій державній політиці воно стане іншим найближчі десятиріччя. Що робити у цій ситуації письменнику, який чесно намагається цю реальність відтворити? Відповідь для нас очевидна – українська сучасна література може бути російськомовною і від цього вона не стає «чужою».


Як функціонує СТАН?


Ярослав: Ми намагаємося бути відкритими до притоку нових людей та ідей. СТАН не є замкнутим гуртом для обраних – це жива, постійна тусівка. У нашої інституції є коло людей, що займаються адміністративною роботою, ведуть аналітичні дослідження культурного життя, його тенденцій. А є велике коло друзів, власне заради яких ми працюємо, які відвідують наші заходи, які допомагають нам, з якими часом палко сперечаємось, але завжди погоджуємось в одному – те, що ми робимо разом, робить життя нашого міста яскравішим, а наші життя сповненими сенсу.


Один з напрямків вашої діяльності – це школа журналістики. Коли виникла ця ідея? Чому, на вашу думку, потрібно на це витрачати зусилля?


Костянтин: Матеріали, що виходили після наших акцій у місцевій пресі вражали нас своїм низьким рівнем і непрофесійністю. З початку ми ображалися на журналістів, але потім зрозуміли просту річ – журналісти просто не володіють достатніми знаннями, щоб розбиратися у тенденціях сучасного мистецтва. І якщо ми знаємо більше, то повинні поділитись цим знанням, особливо з журналістською молоддю, яка ще не законсервувалась у своїх вподобаннях та прагне нових знань.


СТАН знаменитий своїми публічними акціями. Розкажіть про них.


Костянтин: «Арт-терористичне» захоплення трамваю 28 лютого 2008. Як відомо, у багатьох європейських містах влада всіляко заохочує розвиток екологічного транспорту, але в нашому випадку мерія вирішила навпаки – трамвайні рейки було вирішено демонтувати. Окрім того, що трамвай – це екологічний вид транспорту, до того ж ще й соціальний. Тому вирішили провести акцію протесту проти цього рішення влади «захопивши» трамвай та провівши у ньому фестиваль сучасного мистецтва «ПовСТАНня». Щоб запобігти звинувачень у екстремізмі, кожен бажаючий потрапити на цей фестиваль мав оплатити проїзд. Трамвай прямував містом вже під нашими прапорами та гаслами «Трамвай не засіб пересування - а простір для творчості», «Мир, Труд, Трамвай». У трамваї були експоновані роботи авангардних митців, рок-гурти, крізь перестук трамвайних колес, співали свої пісні.


Ярослав: Ще один масовий захід, що став вже традиційним для Луганська – кінофестиваль фільмів для юнацтва «32 травня», що проводить в ніч з 31 травня на 1 червня просто неба в одному з міських скверів. Тематика стрічок, які демонструються у кінотеатрі під зорями – молодь, її проблеми, стосунки з батьками, адаптація у суспільстві. У репертуарі, як кіно класика, так і роботи сучасників, кращі взірці тематичної соціальної реклами, короткий метр луганських авторів. Цей фестиваль став однією з найпопулярніших молодіжних тусівок у місті.


Що вас спонукало взятися за створення культурної карти? Які ваші очікування від проекту?


Ярослав: У Луганську не вистачає спільних майданчиків для обміну думками для людей мистецтва, усі ізольовані у лакунах власних тусовок чи установ культури, мало спілкуються одне з одним. Власне, те що ми злочинно мало знаємо про життя міста було одним з найбільших потрясінь, м’яко кажучи, для нас самих. Стільки нового ми дізнались під час мапування. Але головний наш ворог – це впевненість багатьох людей, що у Луганську не може бути нічого цікавого за визначенням, бо це нудне провінційне місто. Зруйнувати цей стереотип, це власне наша особиста мета на сьогодні. 


Костянтин: На сьогоднішній день луганчанам бракує консенсусних цінностей, це дуже яскраво показало анкетування, де виявилось дуже мало подій, явищ чи установ, які були б загальновизнаними центрами культурного життя. Це реальна проблема для міста зі слабкими культурними традиціями, адже навіть застарілі форми культурного життя вже не виконують своїх функцій. Отже настав час змін. Проект «Культурна карта» може і повинен стати провідником цих змін у культурному житті нашого міста. 


Варто переглянути